Поступися місцем!

На Каннському кіномарафоні «сучасники» витіснили «класиків»

Ювілейний — 60-й — Каннський Міжнародний кінофестиваль уже став історією. Журі на чолі із режисером Стівеном Фрірзом оголосило лауреатів та переможця. Суворі судді наважилися віддати головну нагороду у світі авторського кіно — «Золоту пальмову гілку» — невідомому режисерові з Румунії Крістіану Мунджіу за фільм «Чотири місяці, три тижні, два дні». Показана у перший конкурсний день, ця стрічка відразу захопила лідируючі позиції у рейтингу, що протягом фестивалю складається фестивальною пресою й утримувала його до самого кінця. Тож виникла справді рідкісна ситуація, коли цілковито збіглися думки критиків та журі.

Варто зауважити, що третій рік поспіль у Каннах кіно такої колись некінематографічної країни, як Румунія, викликає фурор: позаминулого року надзвичайно сильна стрічка «Смерть пана Лазареску» перемогла у програмі «Особливий погляд» (другій за значенням у офіційному відборі), минулого — «12.08 на схід від Бухареста» здобула «Золоту камеру» (приз за найкращий дебют, вона ж дістала Гран-прі «Молодості»). Нинішнього року у програмі «Особливий погляд» перемогла незавершена картина Крістіана Немеску «Каліфорнійські мрії». Режисер загинув на самому початку монтажу, і фестиваль навіть спочатку мав намір не допускати фільм до конкурсу, проте відбірники були так вражені потужністю стрічки, що вирішили зробити виняток (короткометражка Немеску «Мерілена» також перемогла на «Молодості» минулого року відразу після загибелі режисера). І тепер Румунія перемогла вже у основному конкурсі.

До речі, всі ці стрічки (за винятком «Каліфорнійських мрій») ставлять собі за мету розповісти про тоталітаризм соціалістичної Румунії через побутові ситуації. У центрі картини-переможниці — історія двох дівчаток-студенток, одна з яких має робити аборт, а друга їй у цьому допомагає. Проста, хоч і трагічна історія, просто знята стрічка. Таке собі «маленьке» кіно. І повне визнання... До речі, героїня фільму стрічки у виконанні Анимарії Марінки вважалася серйозною претенденткою на приз за найкращу жіночу роль. Проте цей приз дістався Лі Шин-е («Таємне світло», Південна Корея). І теж справедливо.

Другий за значенням приз — Гран-прі здобула не дуже помітна японська картина «Ліс Могарі». Це історія-притча, знята модним нинішнього року у Каннах повільним медитативним способом, «сиділа» унизу рейтингу. Отож тут каннська традиція спрацювала: журі і критики виставили зов­сім різні бали.

Рівні із фільмом «Чотири місяці, три тижні, два дні» бали критики віддали картині братів Коенів «Немає країни для старих». Крім рядка у рейтингу, ці два кінотвори не об’єднує більше нічого. Зрештою, і жодної нагороди улюбленці фестивальної публіки так і не дістали. Коени розповідають про техаського маргінала (Джош Бролін), котрий знаходить серед гори трупів поблизу кордону валізку із грішми. Тепер за ним полюють шериф (Томі Лі Джонс) та маніяк-убивця, якого зіграв Хав’єр Бардем. Цей харизматичний іспанець, який починав кар’єру у Джуліана Шнобеля (його нова стрічка «Скафандр та метелик», що брала участь у цьогорічному конкурсі, здобула приз за режисуру) та Педро Альмодовара (він, на жаль, відвідав фестиваль лише як гість), від ролі до ролі набирає сили. Вже стало очевидним, що йому підвладне все. Тож і в ролі кілера-маніяка актор був неперевершений. Бардема називали голов­ним претендентом на приз за найкращу чоловічу роль. Проте цілком несподівано переміг росіянин Костянтин Лавроненко, котрий знявся у фільмі Андрія Звягінцева «Вигнання». У холодному фільмі краса побудови кадру видається самоціллю, а пошуки віри і розмірковування над тими ж таки вірністю та зрадою не наповнені, на жаль, справжніми емоціями, тож і актори видаються радше статистами. Можливо тому, ця нагорода і викликала найбільше гострих запитань на зустрічі преси із журі.

Серед фаворитів кінофоруму із самого початку називали ім’я німецького турка Фатіха Акіна (він має у своєму активі берлінського «Золотого ведмедя» та членство у каннському журі). Його «На іншому боці» побудовано за принципом знаменитого «Вавилона», проте конструкторської майстерності Алехандро Гонсалеса Іньярріту Акін не досягає. Надто багато речей у нього притягнуто за вуха, а сама стрічка викликає відчуття надуманості. Втім, великі шанувальники соціального кіно вітали фільм бурхливими оплесками, а присутність у журі Орхана Памука та любов Канн до молодих, полікультурних та амбітних пророкувала режисерові «золото». Проте у Фрірза з компанією вистачило гарного смаку, щоб обмежитися лише призом за сценарій.

Соціально заангажованою є й «Імпорт експорт» австрійця Ульріха Зайдля. Жорстока стрічка з усієї сили, а її у картині чимало, дає ляпаса австрійському обивателю. І робить це за допомогою... України. У центрі фільму драматичні долі української медсестри Ольги та австрійського хлопця Поля. Цих героїв об’єднує фінансова безвихідь та непотрібність власному суспільству. Головні герої ніколи не перетинаються, їх історії рухаються паралельно: Ольга їде до Австрії, а Поль урешті-решт шукає роботи на ужгородському вокзалі. Проте якщо українська бідність зберігає все-таки свою моральну подобу, то австрійська ситість за Зайдлем — бездуховна та жорстока. Втім, колоди у власному оці британець Фрірз не помітив, обмежившись співчуттям іншим народам, що не входять до європейської унії і сильну картину Зайдля проігнорував.

Канни зуміли віддати належне і суто авторському кіно. Два роки тому тут усіх вразив фільм мексиканця Карлоса Рейгадаса «Битва на небесах». Тепер він представив нову роботу «Тихе світло». Дивне існування голландської общини у Мексиці, вірність та зрада стають для Рейгадаса підставою для створення масштабного полотна з довгими планами та дивовижної краси кадрами. Проте ця краса наповнена справжнім життям і, попри статичність та затягнутість кожної сцени, заворожує. Тож зал оплесками вітав присудження Рейгадасу призу журі, який він розділив з дотепним мультиком «Персеполіс».

Цей режисерський дебют Марджан Сатрапі та Венсана Парано зроблений так жваво, що півтори години екранного часу минають непомітно. Анімаційна стрічка повертає до життя призабуту ручну анімацію, водночас спираючись на традицію коміксу. А от історія, яку розповідають молоді режисери аж ніяк не мультяшна. У стрічці йдеться про дівчину з Ірану, яка пережила ісламську революцію, а потім вирушила шукати щастя у Франції і є автобіографічною для Марджан. Чудова графіка та блискучий гумор відразу зробили «Персеполіс» фестивальним улюбленцем.

Цікаво, що у фестивальних кулуарах багато говорили про що завгодно, лише не про таких метрів, як американці Гас Ван Сент та Квентін Тарантіно. Їх «Параноїд-парк» та «Доказ смерті» пройшли майже непомітно. Це для кінокритики, але не для журі, яке придумало для Гаса Ван Сента за його «Параноїд-парк» спеціальний приз імені 60-річчя фестивалю. Такі нагороди даються переважно за вислугу років, тож це рішення видається дивним. Як і сам фільм Ван Сента, зрештою. Він має в активі декілька гарних планів, добру роботу юного актора — і все. Хлопчик, котрий випадково вбиває охоронця, довіряє свої переживання щоденнику. Проте ситуація переслідує його, мучить і явно мучитиме все життя. Отож навіть і фіналу у стрічці немає.

Проте фінал «Доказу смерті» — чи не єдина вдала сцена в усьому фільмі. Багато розмов — і мало сенсу. Заради участі у Каннському конкурсі Тарантіно погодився відокремити свій фільм від попереднього проекту «Гриндхауз», де він і Роберт Родрігес зняли кожен по фільму, які перебиваються нібито анонсами нових фільмів (гриндхаузи — кінотеатри, де у 70-х роках показували фільми категорії В без цензури). Саме ці анонси є найвдалішим місцем у проекті, проте у конкурсний варіант вони не увійшли. У Каннах Тарантіно пообіцяв, що повну версію глядачі побачать на DVD, проте навряд саме це завадило йому поповнити свою колекцію нагород. Втім, режисер не надто сумував і ходив на звичайні, не вечірні, перегляди, охоче спілкуючись з усіма охочими.

Без нагород залишилися й очікувані картини Катрін Брейя («Стара коханка») та Еміра Кустуріци («Пообіцяй мені це»). Журі важко в чомусь дорікнути. Костюмована драма епатажної француженки цього разу не втрималася на грані гарного смаку, а балканський панк зняв відверту комедію, не претендуючи на велике кіно. Найбільш вдалим у цій стрічці (звичайно, невдачею її можна вважати тільки порівняно із іншими картинами Кустуріци, а не поганим фільмом загалом) є саундтрек, написаний сином режисера Стрібором. Не ліпшим виявився і фільм Олександра Сокурова «Олександра», з якого публіка виходила цілими компаніями. Сам Сокуров узагалі у Канни не приїхав. Причиною його відсутності організатори називають проблеми зі здоров’ям, проте в кулуарах подейкують, що він відмовився приїздити через присутність у Каннах свого конкурента — Андрія Звягінцева.

Отже, повні кіноінтриг, зірок та жахливої спеки дванадцять фестивальних днів завершилися. Фестиваль гучно відсвяткував шістдесятиріччя і на моніторах у палаці засвітився напис: «Чекаємо на вас 14 травня 2008 року». Отож час у нас ще є.

Ой не ходи, Грицю, та й на «вечорниці»

Нагадаю: фестивальні відбірники переглянули понад чотири тисячі фільмів для того, щоб запропонувати 22 для конкурсної програми. Серед «обраних» країн України не виявилось. Нашу державу у Каннах презентували маленькі епізоди з бурхливого фестивального життя. Українську дебютантку Катерину Рак з Миколаєва привіз у Канни австрієць Ульріх Зайдль. Крім неї, українське кіно було представлене лише на кіноринку і на одній із численних вечірок, яку влаштував фестиваль «Молодість». Кіно як такого не було. Показували фрагменти з фільмів на великому моніторі. Як і на всіх каннських вечірках, тут їли, пили, спілкувалися. У загальному галасі ці «вечорниці» і зовсім би загубилися, коли б не присутність у Каннах Катерини Ющенко. Перша леді додала певної статусності цьому заходу, проте не підтверджена власне фільмами (бодай у паралельних програмах) Україна приречена залишатися у Каннах у ролі масовки. І тут корисним міг би стати саме румунський досвід: малі бюджети, глибокі ідеї і... велика майстерність. Чи дочекаємося в Каннах наших «майстрів»?