«Почуття глибокої вдячності»

Суперечливі почуття охоплюють мене, коли намагаюся міркувати про подію, яка нещодавно відбулася в Національній опері України з участю президента України Віктора Ющенка. Бренд «Всеукраїнського форуму інтелігенції» протистояв ефекту дежавю від атмосфери партійно-господарського активу з участю перших осіб... Це перше емоційне враження, яке відчув після проходження рамки металошукача та прискіпливого вивчення вмісту моїх кишень і сумки всемогутніми сек’юріті.

Уже потім був папірець формату А4 з проектом звернення форуму до можновладців, який містив фразу «Висловлюючи глибоку вдячність президентові України Вікторові Ющенку, який приділяє неослабну увагу питанням гуманітарного розвитку українського суспільства…»

Чомусь саме в цей момент згадався бородатий анекдот про чукчу, який завдяки радянській владі отримав «велике надбання» — третє почуття, «почуття глибокої вдячності», що так гармонійно доповнило вже звичні почуття голоду та холоду!

Не розумію, за що я як інтелігент, тобто людина, приречена думати, повинен висловлювати «глибоку вдячність».

За те, що, за індексом люд­ського розвитку, Україна за період із 1990 по 2007 рік «скотилася» з 45-го на 76-те місце серед 173 країн?

Чи за те, що рівень фінансування наукових досліджень та розробок у 2006 році вперше перетнув критичну межу 0,9% ВВП і демон­струє тенденцію до дальшого зниження (до речі, цей показник у країнах Євросоюзу становить 1,75%, а в США — 2,5%)?

А може, за 98-ме місце за якістю життя серед 111 країн світу, яке відсуває пересічного українця на маргінес сучасного світу?

Усі ці цифри, до речі, були озвучені з трибуни форуму або ж містилися у розданих учасникам інформаційних матеріалах. Але все це не заважало промовцям у першій частині промов висловлювати апологетичні респекти першій особі з найдавнішими та автентичними демократичними традиціями.

На жаль, усе це нагадувало ремінісценції з «дорогим Леонідом Іллічем», «дорогим Микитою Сергійовичем» або іншими.

Пардон, але ми це вже проходили!

«Висловлюючи глибоку вдячність...»

Відчуття дежавю навіював і склад президії: президенти — країни та Національної академії наук України, голова Верховної Ради, міністри освіти і культури. Цей владний бомонд по краях вінчали інтелігенти-шістдесятники — Іван Драч та Іван Дзюба. Як на мене, серед «головних інтелігентів» хотілося б побачити і більш молоді обличчя «володарів думок». Попри всю повагу до романтиків епохи відлиги, час не стоїть на місці: життя змінюється надто швидко, ми «втрачаємо» молодь для української культури й українського майбутнього.

Не завадило б прикрасити президію і обличчями менш політично ангажованих осіб. Наприклад, геніальної Ліни Костенко. Та складно саме з цими інтелігентами у владних вимірах. Бо не звикли останні «бути в шерензі». Навіть якщо це — «шеренга президії». До речі, Іван Дзюба виявився єдиним членом президії, котрий пішов, не дослухавши доповідь президента. Як на мене, це вчинок, який може собі дозволити справжній інтелігент.

Інтелігентний крок, на щастя, зробив і сам президент: коли (єдиний із президії!) кинувся допомагати чемпіонові параолімпійських ігор з плавання Віктору Смирнову впоратися з мікрофонами. Це було дуже щиро, по-людському і відверто долало дух формальної бюрократичної ієрархії, несумісний із заявленим форматом заходу. Я очікував у той момент спалахів камер, але не дочекався: численні фотокореспонденти цей епізод проігнорували.

Найбільш критичним стосовно влади під час першої, офіційної частини був виступ Ольги Богомолець — лікаря і прекрасної виконавиці авторських пісень, нащадка однієї з найвідоміших медичних династій України. Мене відверто вразила її пропозиція «варити у киплячому маслі» тих, хто практикує корупцію та хабарництво. Всі ми буваємо занадто емоційними, але… Всеукраїнській форум інтелігенції — не найкраща трибуна для таких пропозицій. Тим більше — з вуст медика.

Щось тривожне коїться чи то з нашою духовністю, чи то з нашою ментальністю, якщо такі «ідеї» проголошують інтелігенти.

Більш ніж годинна промова президента України умовно поділялася на дві частини: політичну, точніше — геополітичну: чому нам потрібно іти в Європу та НАТО і хто цьому заважає (ще одне дежавю — ефект «політінформації навпаки» з моїх шкільних вісімдесятих), та другу — питання відродження гуманітарної сфери і формування українського інформаційного та культурного простору (як на мене, досить риторично задекларовані). Ця промова періодично переривалася оплесками, які щоразу ініціювалися з одного й того ж місця — мабуть, саме там сиділи «інтелігенти», котрі розуміли зміст президентського месиджа краще за інших. Програма заходу вже у першій його частині відверто «попливла». Перерву на обід було проголошено на 45 хвилин пізніше запланованого часу.

А після обіду зал виявився напівпорожнім. «Пани поїхали…» Головуючий на засіданні Микола Жулинський меланхолійно виголошував відомі прізвища: «Інна Богословська!», «Олег Скрипка…» Вони чи то пішли з форуму, чи то проігнорували захід взагалі. Без «макіяжу офіціозу» Всеукраїнський форум інтелігенції видавався певною мірою дезорієнтованим. Не врятувало ситуацію і привітання Юлії Тимошенко, яке зачитав міністр освіти і науки професор Іван Вакарчук. Абсурдність ситуації, коли на обговорення проекту Концепції гуманітарного розвитку України практично немає часу, емоційно окреслили брати Капранови. Кому як не їм знати, що сучасна Україна перебуває у «зоні культурного лиха». Чому в держави є кошти на проведення Євро-2012, але немає — на зустріч із власною інтелігенцією? Це питання, над яким варто міркувати.

Але в мітинговій атмосфері, що набирала обертів, думати було не зовсім комфортно. Тому і я пішов із цього форуму, не дочекавшись його закінчення...

Пішов із відкритим питанням про контури ландшафту української інтелігенції, яких ми все ще не можемо окреслити. І, бовтаючись у власному, часом небезкорисливому, словоблудді свідомо чи несвідомо вчиняємо гріх проти нашого майбутнього. Того майбутнього, творити яке покликана саме інтелігенція — як впливова група людей, котрі парадоксально поєднують інтелект, духовність та моральні чесноти. А отже, здатні бути відповідальними.

Перш за все — перед власною історією та її духом.