Венеція, поворот ліворуч. Зірки Мостри: Берлусконі, Обама і присталий до них Уго Чавес

На одному з найвідоміших кінофестивалів планети шматочок тріумфального пирога дістався й нашим… У створенні картини «Жінки без чоловіків» («Срібний лев»), яку зняла іранка Ширін Нешат, брала участь українська сторона, представлена компанією Sota Cinema Group (продюсер Олег Кохан). А Ксенію Раппопорт із Росії визнано найкращою актрисою за роль в італійській стрічці «Подвійна година». Фільм-переможець — «Ліван» (Ізраїль).

Неодноразово буваючи у Венеції, переконуюся, що про Комуністичну партію в останнє десятиліття тут із тугою згадує не один італієць. На «втіху» публіці і як фільм-відкриття Венеція цього року виставила національний колос Джузеппе Торнаторе «Баарія». Це історія важкого шляху сицилійського комуніста, яку розказано в гламурних картинках під пафосні акорди Енніо Морріконе.

Попри карамельність, кращий фільм для відкриття фестивалю важко знайти. Тут і високий стиль, і національний розмах, і коронна італійська чуттєвість. Але все це потьмарює дивовижний абсурд ситуації: фільм про комуніста продюсує кіностудія клану Берлусконі із промовистою назвою «Медуза». Проте марку демократичності фестиваль тримає.

Другого дня немислима черга вишикувалася на «антиберлусконіївський» памфлет молодого шведа-документаліста — «Відеократія». Малоталановитою режисурою, але переконливим фактажем Ерік Гандіні змалював імперію Берлусконі — телемагната і розбещувача. Розпочав із вечірок мільйонерів на його віллі, закінчив новою модою і новітніми ідеалами молодого покоління. Серед останніх — «інститут» телевізійних «велін» — юних напівоголених красунь кордебалету, міфологія успіху яких будується на пружних формах, гіперсексуальності та вигідному заміжжі.

Сьогодні цей міф зміцнився як ніколи завдяки улюбленцеві фестивальної Венеції Джорджу Клуні, нова герлфренд якого — викапана «веліна». Втім, із Клуні багато не візьмеш — подивіться лишень, як він жартує в сатиричному мілітарі-муві «Люди, які витріщилися на козлів». А торнаторівську «Баарію» дружно розкритикували в пресі і залишили без будь-яких призових заохочень.

Але все ж таки в особі Торнаторе Мостра-2009 дістала барвисте обрамлення історії «червоного фестивалю»: так було названо цього року Венеціанський кіноогляд за часте згадування соціалізму.

***

Найгучнішим голосом у цій співанці виявився черговий викривальний памфлет Майкла Мура «Капіталізм: історія любові». Гірка й саркастична правда не без домішки американського простацтва порушила хвилюючі запитання: звідки криза і хто вкрав гроші?

У документально-провокаційній стилістиці Майкл Мур штурмував банки, вливався з кінокамерою в страйки робітників, обвинувачував корпорації в руйнуванні того «ідеального капіталізму», який він колись так любив. А потім відкрито пропагував нового президента США, пов’язуючи з Обамою сподівання на відродження нації.

Мур — справжній американець. Добродушну і наївну інтонацію його, здавалося б, гострих документальних фільмів запозичено з рідної голлівудської класики — в «народного утішника», казкаря Френка Капри. Хай там що, але він вірить в американський характер і любить співвітчизників.

Водночас Олівер Стоун у пошуках надій на новий соціум вирушив інтерв’ювати президентів Латинської Америки. У центрі його уваги президент Венесуели Уго Чавес, головна зірка червоної доріжки цьогорічного фестивалю.

Що таке соціалізм «по-чавеськи» і чи підтримують його лідери інших країн південного континенту?

Втім, які дива іміджмейкерства можуть творити медіа в Італії, розуміємо дуже добре. А от навіщо Стоуну знадобилося дружити з Чавесом і взагалі робити цей агітплакат латиноамериканського соціаліста — не дуже.

Взагалі, про свою лівизну на цьому фестивалі не заявляв тільки лінивий. Скандал вибухнув на прес-конференції Мікеле Плачидо. Він брав участь у конкурсі зі своєю режисерською спробою «Велика мрія». Крик правдолюба комісара Катані спричинили не скромно оцінені художні здобутки фільму (про заворушення 1968-го, які вже набили оскому), а образи з уст міністра Брунетта, який назвав актора-режисера найслизькішим явищем цього фестивалю. У Плачидо знайшлося горде пояснення: «Усе тому, що я ніколи не голосував за Берлусконі!». Віртуальну присутність італійського прем’єра фестиваль зберігав до кінця. А збуреного Плачидо, можливо, розрадила нагорода молодій актрисі його фільму.

***

Хай там як, але Венеціанський фестиваль завершився дуже делікатним і паритетним вердиктом журі: політика окремо, мистецтво — понад усе. Під роздачу «Левів» цього року потрапили здебільшого дебютанти. «Срібного лева» присудили іранському оператору Ширін Нешат, яка екранізувала національний бестселер «Жінки без чоловіків» — про проблеми іранської держави в поетичному викладі.

Не обійшлося без гей-теми. Її презентував борець за гомосексуальні права — актор Колін Ферт, який зіграв «Самотнього чоловіка». Неймовірно якісно знята й чудово зіграна зворушлива історія 50-річного англійця, який втратив близьку людину, — дебют успішного американського дизайнера моди Тома Форда.

Взагалі з людяністю в різних жанрових площинах цьогорічного фестивалю щастило. Наприклад — єдину комедію конкурсу «Душа кухні» зняв турецький німець Фатех Якім, який зазвичай оспівував прикрощі іммігрантів. Улюблениця італійських режисерів — російська актриса Ксенія Раппопорт здобула приз за найкраще виконання жіночої ролі. Торік вона вела церемонію відкриття Мостри, а цьогоріч стримувала сльози, пригортаючи статуетку, яка дісталася їй за роль у драмі Джузеппе Капотонді «Подвійна година».

І «Золотого лева» присуджено ізраїльській картині про ліванську війну саме «під дуду» людяності. Гідний фільм «Ліван», жорсткий і нещадний. І, як будь-яке талановите кіно, — позачасовий. Автобіографічна історія режисера — 20-річного підлітка, втягнутого у війну, на якій йому відкрилися жахливі протиріччя між реальністю та ілюзіями, розумом та інстинктами. «Шостого червня 1982 року я вперше убив людину. Мені було 20 років. Написання сценарію та реалізація «Лівану» — моє справжнє повернення додому» — підсумував Самуель Маоз.

Цей вибір журі з головуючим Енгом Лі можна було б прийняти як єдино правильне рішення... З одним «але» — відсутність актуальності. Для фестивальної історії та нинішнього кіноспектра Венеціанського форуму це, швидше, компроміс, ніж виклик.