«Што беларусу нада: бацька — ёсць, урна — радом»

Поділитися
Олександр Лукашенко в роздумах: незмінний президент Білорусі вирішує, коли краще провести президентські вибори...

Олександр Лукашенко в роздумах: незмінний президент Білорусі вирішує, коли краще провести президентські вибори. У грудні чи в січні? А може, в лютому? Провести вибори до кінця року, оскільки зима загрожує серйозними економічними потрясіннями? Але це дасть шанс опозиції вийти на вулицю. Чи пізніше, коли настануть холоди і прихильникам опозиції буде ще складніше організувати свої заходи? Так або приблизно так стоїть наразі питання перед Лукашенком. Він упевнений у перемозі, оскільки дуже популярний у себе в країні. Але, як і кожен авторитарний правитель, Лукашенко хоче заручитися підтримкою якомога більшої кількості виборців, вдаючись до всіляких методів, і при цьому не зіпсувати відносин із Заходом. І, хоча у вересні нижня палата парламенту має оголосити остаточну дату виборів, тільки від волі Олександра Григоровича залежить, коли в Білорусі відбудуться нові вибори президента. З упевненістю можна сказати одне: вони відбудуться до сьомого лютого 2011 року — цього вимагає білоруське законодавство.

Про день виборів гадає і вся Білорусь. У розмові з «Дзеркалом тижня» білоруські політики й експерти називали різні дати. Такі відомі опоненти Олександра Лукашенка, як Олександр Мілінкевич, Андрій Санников, Анатолій Лебедько, не виключаючи проведення виборів у січні, все ж таки робили ставку на грудень. Свій прогноз вони аргументували далеко не найкращою економічною ситуацією в Білорусі. Так, поки що своєчасно виплачуються пенсії та зарплати. Але інфляція дуже знецінила пенсії, а можливостей знайти кредити для їх індексації стає дедалі менше. Та й заробітна плата на 70% виплачується з кредитів. А попереду ж — підвищення цін на комунальні послуги, що не може не позначитися на рейтингу президента. «Тому Лукашенко не чекатиме ще більшого погіршення економічної ситуації», — вважає глава громадянської акції «Європейська Білорусь» Андрій Санников.

Проте політичний аналітик Андрій Ляхович вважає, що вибори відбудуться шостого лютого: «Сам Лукашенко одного разу заявив, що він згоден із цією датою. З різних причин вона дуже вигідна для режиму, який зацікавлений у продовженні діалогу з Заходом: влада хоче створити додаткові труднощі для опозиції, щоб їй важко було мобілізувати своїх активістів. Адже основна частина заходів опозиції в рамках передвиборної кампанії припадає на новорічні свята». Звісно, Лукашенко все може переграти в останній момент: на вибір дати, крім соціально-економічних проблем Білорусі та відносин із Заходом, впливає і російський чинник.

Ще не так давно Москва активно підтримувала режим Лукашенка. «Завдяки Росії авторитарний режим Лукашенка переріс у диктатуру», — переконаний колишній голова Верховної Ради Білорусі, лідер білоруської соціал-демократичної «Грамади» Станіслав Шушкевич. Але ставлення Кремля змінилося. Нині російське керівництво було б не проти, якби в Червоному домі, резиденції білоруського президента, з’явився господар більш поступливий і чутливий до побажань Москви, готовий іти в кільватері російської політики. Адже економіка Білорусі значною мірою субсидується за рахунок дешевої російської нафти, проте нинішні білорусько-російські відносини — це суцільна низка конфліктів, які періодично загострюються: точаться війни то газові, то молочні. Останні дві гучні кризи виникли через вартість російського газу для Білорусі та плату за його транзит білоруською територією, а також через створення Митного союзу, коли Мінськ вимагав однакові ціни на енергоносії всередині цього об’єднання. (Газовий конфлікт, до речі, показав, що в білоруських реаліях володіння «Газпромом» 50% акцій «Белтрансгазу» означає, що російський монополіст контролює дірку від бублика...)

За останні шістнадцять років у росіян нагромадилося достатньо претензій до лідера країни, яка входить у Союзну державу: Білорусь лавірує між Сходом і Заходом, Росією і Євросоюзом, а Лукашенко воліє отримувати економічні преференції за інтеграційну риторику та апеляції до слов’янського братерства. Така тактика забезпечує виживання його режиму. Але ця політика не влаштовує Кремль, що хотів би бачити білоруського президента лояльнішим до Росії, більш послідовним у виконанні своїх обіцянок. Та тільки Лукашенко не має наміру грати таку роль. Мінськ так і не визнав незалежність Абхазії й Південної Осетії, веде діалог із Заходом, бере участь у єесівській ініціативі «Східне партнерство» і натовській програмі «Партнерство заради миру». «Взагалі, участь у «Східному партнерстві» й діалог Білорусі з Заходом є для Лукашенка сильним козирем у його діалозі з Росією», — вважає Андрій Ляхович. Але головне — режим Лукашенка не пускає російський бізнес у білоруську економіку.

Росіяни вже не перший рік домагаються допуску російського капіталу до масштабної приватизації білоруських підприємств, що входять до списку так званого фамільного срібла Білорусі, — Новополоцького і Мозирського нафтопереробних заводів, Солігорського калійного комбінату, Мінського тракторного заводу, МАЗу, БелАЗу тощо. У підготовленій міністром закордонних справ Росії Сергієм Лавровим «Програмі ефективного використання на системній основі зовнішньополітичних чинників із метою довгострокового розвитку РФ» прямо йдеться про російські інтереси в цій країні: «Розширювати російську інвестиційну присутність на Україні та в Білорусії... Домагатися згоди білоруської влади на придбання російськими нафтовими компаніями контрольних пакетів акцій нафтопереробних підприємств Білорусії».

Але цей сценарій украй небажаний для Мінська: він створює загрозу необмеженій владі президента Білорусі. Адже на білоруському ринку ніхто не зможе протистояти росіянам, оскільки в країні так і не була сформована національна буржуазія. Натомість є номенклатура, в руках якої й перебувають великі фінансові ресурси та політична влада. Ця команда, згрупована навколо Олександра Лукашенка, ділить білоруські драники й заробляє гроші, не маючи серйозних конкурентів із боку ні Заходу, ні Сходу. І вона зовсім не прагне приходу в білоруську економіку великого російського бізнесу, що зробить її ніким і нічим. Тому Мінськ запрошує австрійців, німців, американців і виставляє бар’єр перед росіянами. А Лукашенко останнім часом нерідко називає російських олігархів шахраями, котрі рвуться в Білорусь. «Хоч би як парадоксально це звучало, але, хоч Білорусь і орієнтована на російський ринок, при Лукашенкові наша країна стає дедалі більш незалежною від Росії державою: президент не хоче бути російським губернатором, а його оточення дуже не хоче, щоб сюди прийшли російські конкуренти», — вважає Андрій Ляхович.

Нині Москва не проти замінити білоруського президента: як і свого часу Віктор Ющенко, Олександр Лукашенко викликає ідіосинкразію в нинішнього російського керівництва. І майбутня президентська кампанія стане відмінною від попередніх тим, що бацька не матиме політичної підтримки з боку Кремля. Москва шукає альтернативу Олександрові Григоровичу. Шукає і не знаходить: у Росії немає кандидата, який міг би скласти гідну конкуренцію Лукашенкові. Завдяки старанням бацьки, в Білорусі нині — політична пустеля. На попередніх виборах 2006-го Росія фінансувала кампанію Олександра Козуліна через ряд комерційних організацій, намагаючись через нього вплинути на президента. Але Козуліна було засуджено на п’ять років, і Лукашенко тим самим показав Росії, що будь-який її протеже, котрий отримуватиме від неї фінансову й інформаційну підтримку, дуже швидко опиниться за гратами.

Тепер з’явилася інформація, що Кремль поставив на Віктора Шеймана, колишнього держсекретаря Ради безпеки, якого підозрюють в організації викрадень та вбивств політичних опонентів Лукашенка. Почувши від нас запитання про Шеймана, наші білоруські співрозмовники одностайно виключили цей варіант: «Шейман не піде на те, щоб бути кандидатом у президенти». Навіть із фінансовою підтримкою росіян йому буде важко зібрати сто тисяч підписів, необхідних для реєстрації кандидатом у президенти. (Це непроста річ і для багатьох головних опозиційних політиків.) До того ж, як кажуть, на Шеймана зібрано великий компромат щодо його причетності до викрадень та політичних убивств. «Він — заручник Лукашенка. Відсторонення Шеймана від посади держсекретаря Ради Безпеки 2008-го було з боку президента актом, який дозволив розпочати діалог із Заходом. Але Лукашенко відсунув Шеймана, а не усунув», — розповідає голова Об’єднаної громадянської партії Анатолій Лебедько.

Політолог Андрій Ляхович вважає, що таку інформацію на низці російських сайтів періодично публікують близькі до Кремля російські аналітики, щоб розколоти команду Лукашенка. Поки що без видимого успіху: для Москви дуже великою проблемою є те, що влада в Мінську досить консолідована. У ній є свої західники, русофіли і просто економічні націоналісти. Але це команда, яка не хоче, щоб у Білорусь прийшла Росія з її грішми. Наприклад, були статті, в яких ішлося про те, що Кремлю потрібно підштовхнути до участі у виборах прем’єр-міністра Сергія Сидорського, який уже сім років очолює уряд. «Так, Сидорський — зрозумілий Кремлю, він передбачуваний. Але ні Сидорський, ні будь-хто інший із найближчого оточення Лукашенка не братиме участі у виборах. Через страх за своє життя, загрозу втратити становище або з якоїсь іншої причини. Тому на представників оточення Лукашенка Росії розраховувати не доводиться. Хоча вона, можливо, й хоті-ла б», — каже Анатолій Лебедько і додає: Кремль не інвестуватиме і в опозицію, Москва ще не готова її підтримати.

«Звісно, є ряд людей в опозиції, які хотіли б, аби на них поставила Росія. Наприклад, генерал Валерій Фролов чи неокомуніст Сергій Калякін», — уточняє Андрій Ляхович. Калякін свого часу виступав за те, щоб Білорусь підписала договір про ППО, який би більше влаштовував Росію, ніж той, який підписав Лукашенко. Були в нього й радикальні інтеграційні заяви. Проте і Фролов, і Калякін — маргінальні політики. Тому експерти сумніваються, що Москва піде на такий крок: це фінансово витратний проект, але абсолютно неефективний із політичного погляду. Як зазначає Лебедько, проєвропейський і проросійський кандидати — не на порядку денному нинішньої кампанії. «Є ще й кандидатура Козуліна, який поки що не визначився, чи братиме він участь у виборах», — у свою чергу, вважає Ляхович.

У цій ситуації слід очікувати посилення пресингу Москви на Мінськ: очевидно, Кремль використає виборчу кампанію як важіль тиску на Лукашенка, щоб той пішов на певні економічні та політичні поступки. На думку Анатолія Лебедька, Кремль навіть може піти на те, аби дати добро на підтримку з боку російського бізнесу якихось політичних проектів у Білорусі. Не виключено, що Москва знову використає свій традиційний важіль впливу — газовий кран. Або знову висуне претензії до білоруської м’ясо-молочної продукції: Лукашенко сам дав росіянам цей важіль тиску, прив’язавши білоруську економіку до російського ринку. Безумовно, Москва активно використовуватиме також мас-медіа, тим більше що Білорусь входить у російський інформаційний простір.

Кремль уже завдав Лукашенку відчутного іміджевого удару: на початку липня на «газпромівському» телеканалі НТВ і державному англомовному Russia Today було показано два фільми, присвячені білоруському президентові, — «Хрещений батька» і «Останній диктатор Європи». Ці фільми висунули на адресу Лукашенка серйозні обвинувачення. Вони розповідають про те, що білоруський президент усуває політичних опонентів, переслідує інакодумців, розвалює економіку та має коханку. По російських телеканалах, які ведуть мовлення на Білорусь, «Хрещеного батька» білоруська цензура не пустила. Але фільм активно поширюється через Інтернет.

За великим рахунком, ці фільми не позначилися істотним чином на формуванні громадської думки Білорусі. Більшість тих, хто подивився «Хрещеного батька», і без того не сумнівалися, що до зникнення Дмитра Завадського, Юрія Захаренка, Віктора Гончара та Анатолія Красовського були причетні високопоставлені працівники силових структур — колишній глава МВС Юрій Сіваков, тодішній міністр внутрішніх справ Володимир Наумов, командир спецзагону швидкого реагування Дмитро Павличенко і держсекретар Ради безпеки Віктор Шейман. Але фільм — сигнал для Олександра Лукашенка, що свідчить про зміну політики стосовно лукашенківської Білорусі з боку Кремля. Який, до речі, впродовж довгих років заплющував очі на діяння адміністрації союзної з Росією держави. «Російські політики мені сказали, що фільм показали для того, аби продемонструвати Лукашенкові: дуритимеш — ми тебе так інформаційно обкладемо, що тобі нікуди буде подітися», — сказав у розмові з «ДТ» Станіслав Шушкевич. У свою чергу, Андрій Санников переконаний: «Оскільки Лукашенко недоговороздатний, то росіяни вирішили продемонструвати, що не покриватимуть його». А ось першою реакцією Мінська на продемонстровані фільми було бажання заборонити мовлення російського телебачення на територію Білорусі.

Взагалі-то, останніми місяцями білоруські державні ЗМІ, беручи участь в інформаційній війні, культивують негативний образ Росії. Певною мірою це дає можливість Олександрові Лукашенку відводити від себе звинувачення в нездатності впоратися з економічними труднощами, що виникли. Очевидно, тема суверенітету, безпеки та незалежності використовуватиметься і під час виборчої кампанії. Сьогодні Лукашенко з пафосом заявляє: «Ми не впадемо, не плазуватимемо навколішки ні перед ким — ні перед Євросоюзом, ні перед Росією, ні перед Америкою».

У тому, що Олександр Лукашенко в черговий раз стане президентом Білорусі, не сумніваються навіть найпослідовніші опозиціонери. «Гадаю, в Лукашенка ще цілком достатньо сил, аби ще раз призначити себе президентом», — каже глава руху «За свободу» Олександр Мілінкевич. Референдум 2004 року дає батьку право балотуватися необмежену кількість разів, а його рейтинг популярності, попри економічну кризу, яка зачепила Білорусь, стабільно тримається на рівні 40%. Немає сумнівів, що до дня виборів ця цифра буде набагато вищою: Лукашенко володіє потужним адмінресурсом і контролює мас-медіа. А ось його політичні опоненти не мають доступу до державних ЗМІ, які є основним джерелом інформації для більшості білорусів. Тому рейтинг найближчих конкурентів Лукашенка становить усього 3—5%.

Попри ці вкрай невтішні дані соцопитування, шанси на те, що опозиція виставить єдиного кандидата, дуже малі. Станіслав Шушкевич, як і політолог Андрій Ляхович, вважає, що «можливість появи єдиного кандидата дорівнює нулю. Буде кілька кандидатів». Такої ж думки дотримується й Олександр Мілінкевич. Уже сьогодні заявили про свою готовність балотуватися на посаду президента чотирнадцять опозиційних діячів. Серед них — і той-таки Олександр Мілінкевич, і Андрій Санников. «Це стає схожим на фарс», — каже Андрій Ляхович. Андрій Санников, якого Станіслав Шушкевич вважає одним із найбільш достойних кандидатів, вважає інакше: «Те, що багато кандидатів, — це добре. Отже, багато хто відчув, що ця влада незабаром зміниться».

Опозиційні політики стверджують, що вони ведуть переговори про єдиного кандидата, хоча й визнають певні складнощі з його висуненням. «Про єдиного кандидата можна домовитися вже на етапі початку виборчої кампанії. Щоб зареєструватися як кандидат, необхідно зібрати сто тисяч підписів. Потенціал опозиції невеликий. Це приблизно дві-три ініціативні групи, які можуть реально зібрати необхідні підписи. На цьому етапі й можуть відбутися переговори між цими двома-трьома претендентами — заступником глави Об’єднаної громадянської партії Ярославом Романчуком, лідером кампанії «Говори правду» Володимиром Некляєвим, Олександром Мілінкевичем», — вважає Анатолій Лебедько.

Але лінія розмежування між опозиціонерами проходить по багатьох пунктах. Насамперед політиків розмежовує неприйняття одне одного. Андрій Ляхович найсильнішим суперником Лукашенка на президентських виборах називає Олександра Мілінкевича. Як кандидат від об’єднаної опозиції він брав участь у виборах 2006 року. Він найпопулярніший серед демократичного електорату та активістів демократичних опозиційних організацій. Крім того, він має велику підтримку з боку Європи.

Проте постать Мілінкевича викликає крайнє неприйняття в його соратників з опозиційного табору. «Мілінкевич дискредитував себе неприпустимим чином. Я був його щирим прибічником. Був серед тих, хто його висував, обирав. Але потім він забув, що треба працювати з Білоруссю, і почав гастролювати по Європі. Сьогодні він фактично грає на користь Лукашенка», — переконаний Станіслав Шушкевич. Не можуть вибачити Мілінкевичу й того, що він підтримав політику ЄС стосовно Лукашенка. «Є такі, хто вважає, що необхідно сприяти діалогові диктатора і Європи. Але вони насправді підтримують режим», — пояснив свою позицію Андрій Санников.

Криза у стані опозиції зайшла дуже далеко — це великі тактичні суперечності, інтенсивна міжусобна боротьба, дуже напружені особисті стосунки, що дає Лукашенкові непоганий шанс виграти вибори без істотної фальсифікації. «Реальні цифри будуть десь між 50 і 60% від тих, хто прийде», — заявив в інтерв’ю «Вільні новини плюс» соціолог Олег Манаєв. Та чи втримається Лукашенко від спокуси приписати до результатів зо два десятки відсотків? Адже авторитарні політики вважають, що їхній режим тим міцніший, чим більше за них проголосувало на виборах, оскільки це демонструє світу не тільки їхню популярність, а й можливість контролювати ситуацію в країні. Проте фальсифікації — загроза ускладнення відносин із Заходом. Під час недавнього візиту в Мінськ єврокомісар із питань розширення ЄС і європейської політики сусідства Штефан Фюле вже заявив, що майбутні вибори мають бути проведені в повній відповідності до демократичних стандартів, і від дотримання цих норм великою мірою залежатимуть подальші відносини Білорусі та Євросоюзу.

Утім, малоймовірно, що Брюссель відмовиться від тактики, котру використовує з 2008 року, — втягування Білорусі в торгово-економічне співробітництво, яке, можливо, колись приведе до певної політичної лібералізації режиму. Євросоюз вважає, що політика економічних санкцій може зробити режим ще жорсткішим, переслідування опозиції — більшими, а без «Східного партнерства» загроза для білоруської незалежності була б значно реальніша й істотніша. Але, на думку Андрія Ляховича, «те, що робить режим, дуже скидається на стрибок уперед, стрибок назад. І важко зрозуміти, який із цих стрибків довший. Захід усе-таки повинен запропонувати дорожню карту, тобто розширення торгово-економічного співробітництва і надання інвестицій (чого дуже хоче режим Лукашенка), але за умови певних зустрічних кроків із боку влади до політичної лібералізації. Ця політика була б правильною».

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі