Івасюк. Орфей у сузір'ї Лебедя - Персоналії - dt.ua

Івасюк. Орфей у сузір'ї Лебедя

19 квітня, 17:31 Роздрукувати Випуск №15, 20 квітня-25 квітня

Був колись і в Україні Орфей, який володів Аполлоном подарованою золотою лірою.

Ні, власною піснею Володимир Івасюк не приручав диких тварин, не рухав дерева й скелі, він зробив дещо більше: той пісняр з Буковини повернув українському народові співучий голос, зірваний у Другій світовій війні та захриплий у надривній побудові комунізму. І зробив це безжурний музика так легко, так природно, ніби вдихнув на повні груди столітні туги й печалі, а видихнув радість і надію прийдешнього. 

Коли Галину Тарасюк, з якою Володя познайомився восени 1970 року, потім багато хто допитувався про найважливіше в характері основоположника української естрадної музики, муза Івасюка відповідала: "Який він був? Світлий. Не пригадаю поганих рис, принаймні я їх не бачила. Завжди уважний, добрий, веселий, надійний, чесний. Він тримав просто священний пієтет перед життям, котре любив, як дитина, і хотів, щоб воно ніколи не кінчалося. Егоцентризм, самозакоханість були чужі його одвертій товариській вдачі. Навпаки, Володя вмів переконати людину в її власній неординарності, у її великій, але не усвідомленій цінності для оточення. Знаю по собі. Він умів поважати іншого".

ивасюк_10
Володимир Івасюк з Тетяною Жуковою

За фахом медик, за талантом скрипаль, блискучий піаніст, перспективний віолончеліст, вправний гітарист, майстерний співак, неординарний живописець, він міг обрати будь-який шлях у житті. Проте він не вагався, бо Івасюка вибрала Музика. 

На жаль, він не встиг зробити багато. Але як автор 107 пісень, 53 інструментальних творів, музики до кількох вистав зробив достатньо.

Згідно із Судою (енциклопедією Х ст.), грецький Орфей прожив чи то дев'ять, чи то одинадцять поколінь. Якщо йдеться про Івасюка, то минає тільки друге.

Що додавало буковинському музиці сил? 

Він був із тих небагатьох, хто старомодно сповідує культ сім'ї. Ідеалом для Володимира були батьки, яких він ніжно любив і якими пишався. Коли шануєш старшу рідню, плекаєш молодших родичів — вчишся поважати себе. Так рід стає міцним і дужим, а твоє слово — чесним і щирим. Так збираються душевні сили й творчі можливості, аби чарівливо оспівувати Батьківщину. Бо гордячка Слава приходить тільки до тих, хто може з нею впоратися. 

ивасюк_12
Володя Івасюк з мамою Софією Іванівною, 1950 р.

Майбутній Герой України (березень 2009 р., посмертно) народився 4 березня 1949 року в районному містечку Кіцмань Чернівецької області в родині провінційних учителів. Сина подружжя зачекалося. Михайло Григорович Івасюк пошлюбив директорку восьмирічної сільської школи Софію Іванівну Карякіну, коли його вік наближався до 30, а їй виповнилося 25.

Первістка пара втратила. Тому й кажу, що дитину чекали як Божий дар, а в пологовому будинку через недбалість медиків Володя ледь не залишився сліпим. Ясна річ, батьки тремтіли над дитям, оберігали, як скарб.

Талант у малого прокинувся дуже рано: із величезною увагою трирічний малюк дослухався до музики, а в п'ять уже грав на скрипочці. Тому й на уроки музики до місцевої дитячої музичної школи геній сучасної української пісні Володя Івасюк почав ходити раніше, ніж пішов у перший клас Кіцманської середньої школи.

Добре, коли пріоритети визначаються змалку. І в тому була неабияка заслуга сім'ї провінційних учителів. Проте були й знані дороговкази. 1958 року до рідного села Новосілки (нині — Мамаївці) завітав високоповажний гість, гордість буковинців оперний співак Дмитро Гнатюк. Із тієї нагоди кіцманці влаштували землякові концерт. Виступив у ньому й третьокласник Володя Івасюк. 

Зустріч зі знаменитим баритоном справила на хлопчину колосальне враження. За півтора десятиліття, навчаючись у Львівській консерваторії, студент насмілився написати народному артистові СРСР  листа, в якому висловив шанобливе ставлення до видатного співака. 

З того незабутнього концерту в багатьох кіцманців залишилася колективна фотографія з Дмитром Гнатюком, на якій є і юний Володя. Не знаю, як до того факту ставитися, але будинкові, в якому народився Володимир Івасюк, судилося вдруге зринути в історії української популярної музики. Через 30 років там народилася співачка Кароліна Куєк — Ані Лорак.

ивасюк_11
Володимир Івасюк з кларнетом

Літа мчать швидко, і 1962 року підліток узяв участь у завершальному концерті обласного огляду музичних шкіл Буковини. Смак сцени, гадаю, тоді й народився. Треба було рухатися далі. Як? Через столицю. І 1963 року Володя Івасюк вступив до Київської музичної десятирічки імені М.Лисенка за спеціальністю альт. Провчився першу чверть, та через хворобу повернувся в Кіцмань, де в місцевій музичній школі продовжив здобувати освіту за класом… фортепіано.

Кажу вам те, що бачу сам: Івасюк був не лише поетом і композитором, а й етапним продюсером. 1964 року він створив у школі вокально-інструментальний ансамбль "Буковинка": троє вокалістів (Л.Шкуркіна, Л.Сазонова, М.Калинчук) і квартет інструменталістів, у якому був скрипалем і гітаристом. 

Мене завжди цікавило, коли сталася зміна пісенної мови? Коли хлопець з райцентру, не полишаючи народної традиції, взявся шукати власний творчий голос? Коли Івасюк відчув подих сучасності — мовляв, на самих цимбалах далеко не заїдеш? 

І ось я знайшов епізод у спогадах Володиного батька Михайла Григоровича: "Майже весь серпень 1964 року Володя провів у республіканському таборі юних туристів, розташованому в селі Мелекіно Володарського району Донецької області, недалечко від Азовського моря. Самопочуття чудове, хоч і перевантажений усілякими табірними справами: як художник він випускав стіннівку, малював портрети друзів. Крім того, захопився грою на гітарі, до якої раніше ставився стримано, навіть неприхильно — мабуть, поділяв думку О.Горького, котрий назвав гітару "інструментом перукарів із провінційних містечок". У Мелекіно струнний інструмент почав сину подобатися. Коли він повернувся додому, то в супроводі гітари заграв нам романси Кирила Стеценка "Вечірня пісня" (вірші Володимира Самійленка) та "Забудь мене" (слова Петра Карманського). І, знаєте, виходило досить гарно".

Однією з перших гітарно забриніла пісня "Колискова", написана на татові вірші. Тим часом файна "Буковинка" виборювала перемогу за перемогою на самодіяльних конкурсах, зірвала оплески на завершальному концерті обласного огляду творчого доробку музичних шкіл Буковини і поїхала до самого Києва, де талановитого автора помітили, відзначили і запросили на обласне телебачення. За перемогу в республіканському конкурсі 1965 року ансамбль нагородили пам'ятною поїздкою по Дніпру. 

З районної Кіцмані сім'я Івасюків 1966 року перебралася до обласних Чернівців. Після закінчення десятирічки хлопець вступив до Чернівецького медичного інституту, але невдовзі першокурсника відрахували за участь у "політичному інциденті", а насправді за звичайні підліткові дурощі. 14 квітня 1966 року Володя Івасюк разом із двома однокласниками опинився в міліції. Усім їм впаяли по п'ятнадцять діб за бешкет!

А трапилося таке. Троє хлопців та двійко дівчаток-десятикласниць вирішили розважитися: купили пляшку вина, яку випили в міському парку, що перед Кіцманським райкомом партії і поруч із РВВС. 

Котрийсь із "героїв" видерся на п'єдестал під гіпсовим погруддям Леніна. Івасюк почав шибеника стягувати, і вдвох вони повалили вождя світового пролетаріату. Відбили Іллічеві чи то носа, чи то піввуха. І це за два місяці до отримання атестата зрілості! Партія все бачила і чула. Тому на випускні іспити райком (!) відрядив інструктора відділу пропаганди та агітації, котрий разом із представником райвно стежив за відповідями хдопців. З історії/суспільствознавства В.Івасюкові поставили "четвірку", за поведінку — стільки ж… 

Отож золотої медалі колишній відмінник не побачив, бо він, син викладача Чернівецького державного університету, "образив" Леніна. Довелося піти працювати штампувальником у фурнітурний цех місцевого заводу "Легмаш". На щастя, на заводі Володимирові паралельно знайшлася робота до душі: як, повторюю, етапний продюсер молодий слюсар залюбки узявся керувати заводським хором. 

У той важливий рік під псевдонімом Весняний пісняр надіслав на обласний конкурс оригінальні твори: "Відлітали журавлі" на вірш Віктора Миколайчука та "Колискова для Оксаночки" на власні слова. То була справді свіжа творча заявка! 

За пісню "Відлітали журавлі" конкурсанта відзначили третьою премією. Радості не було меж — то була перша відзнака в житті  композитора-початківця. Батько Володмира Михайло Івасюк, на той час старший викладач кафедри історії української літератури Чернівецького державного університету, пишався сином і привчав його до майбутніх труднощів: "Що більше таланту Бог вклав у тебе, то суворіше питатиме, як ти своїми здібностями розпорядився".

У листопаді 1967-го батьків колега — доцент кафедри російської літератури Чернівецького державного університету Анатолій Романович Волков (нині — доктор філологічних наук, професор кафедри румунської і класичної філології) подарував Михайлові Івасюкові на день народження фундаментальну монографію "Коломийки" знаного фольклориста, етнографа і літературознавця Володимира Гнатюка. Дореволюційне тритомне видання зацікавило 18-річного юнака. Особливо, коли він натрапив на незвичну назву квітки — черлена рута… 

Та загадкова квітка не давала пісняреві спокою майже три роки. Мандрував юнак селами, особливо гірськими, збирав перекази, нотував обряди, вивчав повір'я, просив показати ритуали. На Косівщині Володимир натрапив на новий варіант коломийки про червону руту, а в Розтоках Путильського району занотував легенду про чар-зілля, яке викликає чисте вічне кохання. Пошуки ключа до розуміння — марудна справа. У Карпатах натхнення починається з вібрацій рідної землі.

 До 1970 року Івасюк повністю завершив композиторську роботу над програмною піснею. Правда, спочатку автор планував, що "Червона рута" буде баладою. Та пісня виходила задовгою. А Володимир прагнув, аби твір лунав легко, як народна пісня. А ще хотілося й віддячити "хрещеному батькові", покійному етнографу Володимирові Гнатюку.

ивасюк_18
Автограф пісні "Червона рута"

У вік сучасної популярної музики долю будь-якого шедевра визначає запис твору: без магнітного чи цифрового фіксування партитура — це лише клаптик паперу з нотними лінійками. І Володимир вирішив: аби дебют був вдалим, пісня має зазвучати у виконанні його друзів — буковинського вокально-інструментального ансамблю "Смерічка", який виник 1966 року при Будинку культури міста Вижниця, що на Буковині. Без сучасної упаковки товар, навіть духовний, втрачає конкурентні переваги. Як пригадував керівник "Смерічки", близький товариш композитора, народний артист України Левко Дутковський: "То діялось улітку 1970-го. Тому учасники нашого ВІА — а це були в основному студенти Вижницького училища прикладного мистецтва — роз'їхалися на канікули. І я порадив Володі зробити два варіанти "Рути": авторський та у виконанні солістів "Смерічки" Назарія Яремчука та Василя Зінкевича. 

Згодом стався справжній прорив. Коли на початку вересня 21-річному студентові Чернівецького медичного інституту запропонували взяти участь у широковідомій телепрограмі "Камертон хорошого настрою", радості Івасюка не було меж. Вийти — та й одразу на всю Україну! Та з'ясувалося, що нема кому виконати потрібну жіночу партію, всі вокалістки на літніх вакаціях. Запросили володарку чудового сопрано — вчительку музичної школи та добру знайому композитора Олену Кузнецову, яка була… росіянкою, та мала чудове сопрано. Це трохи згодом багато хто праведно обурювався: "Як так! Ганьба! Росіянка — і співала культову українську пісню!" 

Та сам Івасюк ніколи не шкодував, що довірив виконання шлягеру молодій учительці музики Олені Миколаївні Кузнецовій, котра як і раніше живе в Чернівцях і працює педагогом вокалу. Скажу більше, на знак подяки автор подарував Лялі золотий перстень і тихо мовив: "Так добре з тобою співати. Відчуття польоту…"

ивасюк_1
Володя Івасюк зі своєю одногрупницею Марією Соколовською-Марчук, якій він присвятив пісню "Червона рута"

Часу бракувало. Тож напередодні запису, просто опівночі Володимир Івасюк та звукорежисер Чернівецького обласного телебачення Василь Стріхович прийшли до росіянки-чернівчанки додому. Студія звукозапису вдень була забита нарядами телерадіокомпанії. Швиденько підключили нашвидку зібраний оркестр із ансамблю "Карпати" Будинку текстильників, керований Валерієм Громцевим. Спочатку граундбітом записали оркестровку, а потім накладали вокал, вивіряючи дует.

Присутні згадували фантастичну картинку в апаратній: "Вони стояли одне проти одного і, ледь-ледь примруживши очі, співали немов у глибокому поетичному самозабутті. Тільки легкими й стриманими жестами співаки креслювали в повітрі ритм твору. Здавалося, що вони заглибились у фантастичну казку і забувають, що довкруж розставлена апаратура, працюють люди, які хочуть упіймати і якнайправдивіше зафіксувати на плівці поезію юнацького серця".

Команда ентузіастів напівпідпільно працювала упродовж ночі. Накопичили 12 дублів — було на ранок із чого вибирати. Бо звукорежисер Василь Іванович Стріхович і режисер облтелестудії Василь Михайлович Селезінка вимогливо, навіть прискіпливо поставилися до того проекту. І мали рацію. Із народженням шедеврів не жартують. Під ранок усією компанією вони, втомлені, пішли святкувати подію… у парк. Хоча навіть гадки не мали, що ось-ось, незабаром, на цього молодого небесноокого Орфея з Буковини звалиться всесоюзна слава...

Загалом роботи із вилизування майстер-фонограми "Червоної рути" тривали два тижні. Пополудні 13 вересня 1970 року з Театральної площі з-перед Медичного інституту й Музично-драматичного театру ім. О.Кобилянської Чернівецька телестудія транслювала на Україну поряд з іншими піснями і твори "Червона рута" й "Водограй". На самій площі та сусідніх вулицях автомобільний рух став мертво. Того дня 21-річний студент Чернівецького медичного інституту Володя Івасюк у дуеті з викладачкою місцевого педучилища Оленою Кузнецовою виконав у прямому ефірі широковідомої телепрограми "Камертон хорошого настрою" два свої найбільші шлягери. Молодий Орфей із Буковини зробив крок у Славу.

ивасюк_2
Автограф пісні "Водограй"

Наприкінці вересня 1970 року вкотре перезведені майстер-плівки "Червоної рути" та "Водограю" автор, нарешті вважаючи їх завершеними, пізно ввечері приніс додому й на кухні — 12-річна сеструня Оксанка вже спала — попросив послухати батьків та старшу сестру. Татові очі зволожилися: "Ми були вражені мелодійністю і задушевністю творів. "Червона рута" уявлялася піднесеним освідченням у коханні, піснею вірності, людської шляхетності. А "Водограй"? Він відтворив у звуках нестримне буяння молодості — нев'янучої, веселої, жагучої, як буковинське весілля. То було матеріальне торжество шестирічної творчої праці мого сина".

Уже в жовтні 1970 року на сцені Чернівецької філармонії пісню виконала "Смерічка" з Вижниці. Потім "Рута" залунала на всіх концертах буковинського ВІА. Трохи згодом керівник ансамблю Левко Дутковський щиро зізнався: "А знаєте, коли Володя вперше показав мені "Червону руту", я й не думав, що вона набуде такої популярності. Мені більше припала до душі інша пісня — "Водограй". А сам Володя, до речі, коли написав "Руту", планував уагалі зав'язувати з музикою і більше часу присвятити навчанню в медінституті".

Отже, чар-зілля змінило долю — і з медичною освітою вже все було зрозумілим. Із Чернівців автор часто виїздив до Вижниці на репетиції. Виникла міцна чоловіча дружба і творче побратимство із солістами Назарієм Яремчуком і Василем Зінкевичем. 

Назарій Яремчук казав: "Коли закінчуються розмови, починається пісня. Володя був її творцем, її лицарем. Я бачив у його піснях душу — вона здавалась мені блакитноокою. Такою, як сам Володя. Ми часто називали його Вальдемаром — мабуть, тому, що він непогано володів французькою мовою, легко наспівував пісні в оригіналі, любив Джо Дассена і Жерара Філіпа".

Василь Зінкевич: "Ті, чия юність припала на другу половину 1960-х років, добре пам'ятають, як весняним вихором, стрімким птахом вилетіла в широкий світ "Червона рута". Її прекрасна мелодія, в якій органічно злилися сучасні ритми з кращими елементами традиційного українського співу, лунала повсюдно — з професійної і самодіяльної сцени, з блакитного екрана, на студентських вечірках, на сільських весіллях, у наметах геологів, на прикордонних заставах... "Червону руту" слухачі прийняли всім серцем, бо то була чесна пісня. Не позичена звідкільсь, а ніби самим народом написана". 

Дивовижа, але музичне чар-зілля змінило й серце Івасюка. Він зустрів ту, кого раніше бачив лише у снах, оту загадкову кохану, котра в дiбровах зелених по забутих стежках таки прийшла до нього і подарувала квiтку надiї. Восени 1970 року Володя познайомився з Галиною Тарасюк, і відтоді тільки й розмов і снів було про неї. Свого часу журналістка газети "Молодий Буковинець" написала статтю про феноменальний злет молодого Орфея з піснями "Червона рута" й "Водограй". Пісняр закохався, назвав музою, навіть присвятив їй окремо лицарський гімн "Пісня буде поміж нас".

Востаннє вони бачилися 1977 року на 60-річчя Михайла Івасюка.

Коли урочиста частина закінчилася, запрошені перебралися на банкет у ресторан. На той час Галина Тарасюк була заміжня, але на ювілей делікатно завітала сама. Як трапляється в гамірних великих компаніях, велося досить незручно. А тут іще й без пари. Хоча, відверто кажучи, колов серце усміхнений і щасливий Володя… Ніби відчуваючи ніяковість колишньої подруги, він, несподівано солідний і серйозний, запросив Галину на танець… Може, ще не вийшов з образу, бо так зворушливо, щиро пишаючись, щойно виголосив тост за здоров'я батька. 

ивасюк_17
Софія Ротару і Володимир Івасюк

Здавався сумним того вечора Орфей, хоч і розпитував, як вона живе, чи гарного зустріла чоловіка. Знітилася колишня муза його музики. Здригнулася плечима, а він несподівано порадив колишній, пам'ятаючи, що Пісня завжди буде поміж ними: 

— Тобі треба звідси виїхати. Отак — стріпнути крильцями й полетіти.

— Куди? До Львова?

— Ні, ні, тільки не до Львова. Там ти не виживеш!

— А ти, як ти виживаєш?

— Важко, коцю, важко… Ти навіть не уявляєш.

— І це при твоїй славі?

— А може, й тому… Колись розповім… А зараз, прошу, забудемо та веселімось.

І вони повільно танцювали, колись щасливі, а тепер — такі різні...

... 24 квітня 1979 року після телефонної розмови з невідомим Володимир Івасюк поспіхом пішов з дому, пообіцявши матері повернутися за кілька годин. Більше живим його не бачили. Зниклого знайшов 18 травня випадковий перехожий — повішеним у Брюховецькому лісі під Львовом. В офіційній версії — самогубство — громадськість сумнівалася як 1979-го, так і тепер. Згідно з неофіційною версією, смерть Івасюка була вбивством, виконаним КДБ за наказом вищого керівництва СРСР. 26 січня 2009 року Генпрокуратура України поновила давно закриту кримінальну справу про смерть Володимира Івасюка, але в листопаді 2012-го справу закрили нібито через відсутність складу злочину. 

ивасюк_20
На місці смерті

12 червня 2014-го Генпрокуратура вчергове поновила закриту кримінальну справу. Колишній прокурор Львівської області Роман Федик у лютому 2015-го заявляв, що нібито Володимира Івасюка вбили "співробітники" КДБ...

* * *

Існує кілька оповідей про загибель Орфея. За Овідієм, його пошматували фракійські менади за те, що знехтував їхні любовні принади. Згідно з Кононом, фракійські й македонські жінки звели Орфея зі світу за те, що він, як жрець місцевого храму Діоніса, не допустив їх до участі в містеріях.

Ще й таке: ті ж таки менади замордували музи́ку, бо той став живим свідком таїн Діоніса. Нарешті, ще за одним давньогрецьким міфом, після смерті Орфея боги забрали знаного пісняра на небо, дозволивши прийняти подобу Лебедя. Аби музи́ці не було сумно й самотньо, боги дозволили генію мешкати поряд із сузір'ям Ліри...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №24, 22 червня-25 червня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво