77-річний Кузьма Матвіюк – колишній політв'язень в СРСР (чотири роки провів у таборах суворого режиму за виготовлення та розповсюдження атирадянських матеріалів) і один з дідів Майдану 2013—2014 рр - Персоналії - dt.ua

Життя за рядок

1 червня, 2018, 17:41 Роздрукувати Випуск №21, 2 червня-8 червня

Коли навчимося любити її і служити їй, тоді й постане справжня Україна. 

© ye.ua

Коли буваю у Варшаві, вивчаю польську історію просто гуляючи її вулицями: "Тут загинули за свободу Польщі…", "Тут 1848 року підняли бунт…", "На цьому місці 1944 року учасники Варшавського повстання…". 

Скрізь — прізвища загиблих, пам'ятники, знаки, квіти… На кожне державне свято, у пам'ятну дату біля них з'являються ошатні вінки від органів влади. З написами — на честь чого, від кого. Туристів іноді це навіть обурює: "Надмірна меморіалізація. Якась похоронна культура". Проте така увага до своєї історії і героїв виховує наступні покоління патріотів і героїв. Бо кожен поляк бачить: усі, хто пролив свою кров або віддав життя за рідну країну, завжди матимуть у ній вічну пам'ять і справжню шану. 

У моєму Хмельницькому теж є гарні пам'ятники. Найновіший — героям Небесної Сотні. Його відкрили в День Незалежності, 24 серпня 2017 року. Обабіч висадили хризантеми — квіти, що цвітуть довго і не бояться зимових приморозків. Та вже 10 жовтня їх повиривали з корінням. Думалося, що готують до Дня захисника Вітчизни якісь особливі композиції. Та де там! Понад півроку (!) територія біля пам'ятника в центрі міста світила латками голої землі. Хоча при владі в Хмельницькому молода команда партії "Свобода" — усі як один патріоти. Ходили повз цей пам'ятник на врочисті заходи, виголошували правильні гасла, присягалися в любові до України. А символ цієї любові сірів холодним груддям байдужості — аж поки міська влада не запланувала провести День героїв 23 травня. Тож за кілька днів до цього ткнули в землю кілька туй, навіть не прибравши за собою. Що тут казати про славу й шану?! 

Кузьма Матвіюк, буваючи в Хмельницькому, завжди зупиняється біля цього пам'ятника. Він нагадує йому зиму 2013/2014 і "його" барикаду на київському Майдані. Там він був "дідом" — може, й найстарішим на Майдані, бо ж 73 роки, як-не-як, — і намагався прислужитися молодим побратимам чим тільки міг. Найчастіше заступав на варту, а надто вночі, коли охочих мерзнути на морозі було небагато. Аж поки застудився. Їхав додому вигрівати бронхіт із важким почуттям провини: як же так, адже він повинен бути там, де найбільше потрібен Україні!

— Якби мене запитати, чого зараз хочу найдужче, то сказав би, що отак сидів би коло грубки і підкидав у вогонь в'язочки патичків, — так змалював колись Кузьма Іванович свою омріяну старість. — Але ранок у вікно, а я — на автобус до Хмельницького, бо там купа справ. Або до Києва треба їхати. Жінка дітям скаржиться, що дому не тримаюся. Та, чую, донька її втихомирює: "Ти його там дуже не свари, хай їде, він без цього не може".

Кузьма Іванович Матвіюк на Хмельниччині — єдиний політв'язень радянських часів, що звідси родом. Не те щоб тут не народжувались українські патріоти. Народжувалися, звісно. Та після сталінських репресій 1930-х, які безжально й методично відстріляли в цьому прикордонному краї чи не всіх ворогів радянської влади, патріоти, либонь, стали обережнішими. А хлопчині з бідної селянської родини, що ледь вижив голодного 1947-го і пішов з рідного села Ілляшівка Старокостянтинівського району ще в 17 літ, вивчився в столичній сільськогосподарській академії і викладав у технікумі механізації сільського господарства в Умані на Черкащині, приховати свою любов до України від всевидящого ока КДБ не пощастило. Бо зустрів людей з такою ж любов'ю до України — і її, примножену, вже важко було приховати. 

В Умані жила тоді 71-річна Надія Віталіївна Суровцова — учасниця лютневої революції 1917 року в Петербурзі, очільниця загального відділу МЗС і секретарка Михайла Грушевського за часів Центральної Ради, очільниця дипломатичного відділу МЗС за гетьмана Павла Скоропадського, секретар інформбюро дипломатичної місії УНР за Директорії, редакторка пресового бюро Наркомату закордонних справ в уряді радянської України, в'язень радянських концтаборів з 1927 до 1957 року. З нею мешкала сестра її чоловіка Катерина Львівна Оліцька — колишня есерка, теж багаторічна каторжанка. В їхній оселі бували Олександр Солженіцин, дисиденти з Москви й Вірменії, кримські татари, українські патріоти Микола Бажан, Іван Драч, Леонід Плющ, Ярослав Дашкевич, Іван і Надія Світличні та інші. Не дивно, що там невдовзі опинився й Кузьма Матвіюк. І зрозуміло, що спілкування в такому колі ще більше посилило в ньому цікавість до рідної історії, сучасного і майбутнього України. А там і заборонену вже статтю Івана Дзюби "Інтернаціоналізація чи русифікація?" прочитав, понад те — роздрукував і дав читати тим своїм знайомим, у яких теж помічав біль через повальну русифікацію, що як морок поглинала Україну. 

Цього було досить, аби опинитися в КДБ. І досить було відмовитися від пропозиції "розповісти все", щоби цілком реально постала загроза ув'язнення. 

Це був чи не найважчий час у житті Матвіюка. Він мусив зробити вибір: здати всіх, тобто "піти на співробітництво з органами" і стати сексотом, або сісти в тюрму. Найдужче мучило його почуття провини перед мамою, яка покладала на нього стільки надій. Він поїхав додому, щоб хоч якось підготувати її. "Мамо, мене викликали в КДБ. Можуть посадити". — "Сину, роби все, що вони хочуть, — заплакала мама. — Звідти живими не виходять!" — "Але вони хочуть, щоб я наговорював на інших людей…" Більше до цієї теми вони не поверталися.

Матвіюка засудили до чотирьох років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму — мордовському таборі ЖХ-385/19. 

Це був час принижень, знущань, рабської праці, каліцтва (втратив пальці на лівій руці). Проте це був і час пізнання, зростання і — хоч як це парадоксально — навіть щастя. Він уперше в житті опинився в товаристві однодумців. Так, сиділи різні люди, були й такі, що зламалися вже в колонії і стали стукачами ("А в нас таких з-поміж українців не було", — пишається Матвіюк). Та в'язні швидко їх вираховували і надалі їм просто не довіряли. Більшість же не втрачала людської гідності. А національна гідність тільки примножувалася. Бо поруч у колонії сиділи ті, хто ніколи й нізащо не корився системі, — Василь Стус, В'ячеслав Чорновіл, Василь Лісовий. А ще — бандерівці.

— Що найбільше вражало в бандерівцях — це їхня гідність у неволі, я б навіть сказав, лицарство, — розповідає Кузьма Іванович. — "Політичні" в радянських тюрмах і таборах були завжди. Переважно інтелігенція. Адміністрація на пересильних пунктах, де формувалися вагони із зеками, що прямували по різних таборах, мала традицію: на ніч у барак з 50 політзеками запускали стільки ж "побутових" злочинців — і вранці звідти виносили до десятка трупів "політичних". Ця традиція скінчилася наприкінці 1940-х, коли в табори пішов потік бандерівців. Бо тоді на ранок з бараків почали вже виносити трупи "ворів" і "фраєрів", і злочинці відмовилися йти "на вірну смерть". Бандерівці завжди підтримували одне одного. На всіх інших борців з режимом, що потрапляли в табори згодом, дивилися трохи зверхньо: так, вони теж воюють з радянською владою, але ж без зброї… Проте допомагали чим могли. Досвід виживання мали колосальний: сиділи ж по 25, а іноді й 28 років. 

Через багато років Кузьма Матвіюк написав книжку спогадів "І ми цей шлях пройшли". Дивовижно чесний і правдивий документ життя — свого і країни. Причому написаний легко й просто. Розповіді про колонію — це точні й детальні спостереження, емоції, аналіз. Портрети побратимів, змальовані тільки їхніми вчинками, лаконічні й виразні, дають повне розуміння, що за люди боролися за волю України і що їм допомагало залишатися людьми навіть у нелюдських умовах. Ось розповідь про закарпатського повстанця Івана Мирона з села Великий Бичків. 

У 1970-х він добував свій 25-річний строк. Щиро вірив у Бога. Якось узимку нарізав загостреним ножівковим полотном хліб для пташок — і отримав 11 діб карцеру за відмову здати "колющій і рєжущій прєдмєт". Іван заявив, що його покарали безпідставно, бо полотно загострене так, що травми завдати не може, — і відмовився від їжі й води. Кружка з водою та окраєць хліба так і простояли всі 11 діб. "П…ць вашому Мирону", — матом сказав в'язням наглядач. З карцеру Мирон вийшов іще на ногах. Та за крок упав і ледве повз до барака, аж поки його хтось побачив. Розмовляти не міг, бо через зневоднення організму язик розпух так, що рот не закривався. Однак завдяки піклуванню свого земляка Михайла Жураківського вижив. Його запитали: "11 днів без води — ви ж могли померти?" А він: "Я всі дні молився. Життя мені дав Бог, а не комуністи. Бог міг забрати життя — але ж не забрав…" 

У книжці Матвіюк розповідає не лише про табірні будні, а й про подальше життя тих побратимів, про кого щось знав або підтримував з ними зв'язок. Зокрема про Василя Овсієнка, який під час першої відсидки витримав подвійний прес: радянської каральної системи і батька, який у листах картав сина за політичну помилку. А вийшов — почав захищати селян. Та вони, щойно потрапляли під прес репресивного апарату радянської влади, зрікалися свого захисника. А владі правдошукач дошкуляв настільки, що вона під надуманим приводом завела на Овсієнка кримінальну справу і на три роки посадила в табір до кримінальних злочинців. "Я отримав від нього листа, — згадує Матвіюк, — де він написав, що просить у Бога лише одного — щоби зберіг йому любов до людей". Під кінець ув'язнення Василь Овсієнко отримує новий — максимальний — строк: 10 років таборів особливого режиму і п'ять років заслання, його визнають особливо небезпечним рецидивістом — за членство в Українській Гельсінкській групі.

Що ж допомагало цим людям вистояти і залишитися вірними своїм переконанням? Відповіддю може бути один з небагатьох позитивних епізодів табірного буття — волейбольні змагання в рідкісні вихідні літа 1973-го. 

Матвіюк згадує: "Спершу молоді зеки розбивалися на більш-менш рівні за спортивною майстерністю команди, проте гра не йшла. Вирішили грати "Збірна України "Націоналісти" проти "Збірної Росії "Отщепенцы и предатели". Російські й білоруські поліцаї, монархісти й власівці вболівали за росіян, решта в'язнів старшого віку — бандерівці, вірмени, грузини й прибалти — за "Націоналістів".

Хтось із нас не виклався на повну, і Петро Рубан (він родом з Прилук, що на Чернігівщині, наш рятівник від цинги, бо робив салати з кульбабок і молодої кропиви, яких ми нащипували під колючим дротом), закричав: "Ти що, виходиш кістки розім'яти? Нє! Ти маєш померти, але виграти — бо ти граєш за Україну!"

У своїй книжці Кузьма Матвіюк дає ще чіткішу й вичерпнішу відповідь на це запитання: "Ми, прості в'язні, "різночинці", розмови чи мрії про власну незалежну Україну вважали фантастикою: хто ж здолає могутню імперію, якої боїться весь світ? Найбільше, чого ми хотіли і сподівалися — щоб у ці найважчі періоди української історії ми залишилися борцями за національне визволення, щоб на нашому поколінні не розірвався безперервний ланцюг боротьби за свободу і незалежність. Ми вважали своє життя виправданим, якщо наші долі будуть покладені за один рядок в історії України: "Боротьба за національне визволення ніколи не припинялась". 

Усе життя Кузьми Матвіюка — це боротьба за право бути людиною і бути українцем в Україні. Після таборів усе, що було звичним для звичайного радянського громадянина, — місце роботи, житло — йому доводилося виборювати. Терпіти косі погляди, перешіптування за спиною, постійне стеження; пережити передчасну смерть матері. А після здобуття Україною незалежності утверджувати її — спершу в "Русі", потім у громадських організаціях. Він глибоко переживає той факт, що держава наразі не в тих руках, не так розвивається, як вони мріяли. Проте, каже, і Стус, і Чорновіл іще в таборах це передбачали — що будуть злочинці при владі, що має минути час… Матвіюк не чекає, поки цей час настане — він намагається наблизити його. Бачить, що нічого не робиться, а треба — береться сам: створити обласну організацію політв'язнів і репресованих, відзначити ювілейні дати Шевченка чи Стуса, запровадити фермерство, продовжити мораторій на продаж землі, відродити козацькі традиції… Ходить по владних кабінетах, ініціює громадські рухи й організації, пише статті, читає лекції, напрошується на зустрічі, відгукується на запрошення. Ніколи не підведе, не злукавить, не зрадить. Найчастіше витрачає на все свої гроші — бо не вміє просити. Нічого. Ні в кого.

Його подвижництво іноді помічають: він став почесним професором Міжнародної кадрової академії, Почесним громадянином міста Хмельницького; міськрада профінансувала перевидання книжки його спогадів. Та частіше — ні. Він не має орденів, хоч кожен новий український президент перед кожним державним святом підписує довжелезні списки удостоєних і заслужених. Пенсія — за віком, без жодних пільг. Житло — квартира в селищі Пирогівці за 25 кілометрів від Хмельницького. У 77 років потрібні б і кращий медичний догляд, і побутові зручності, і бодай невеличка квартира в місті. Та ніхто ніколи не пропонував. А сам не заробив, щоб купити. Не на те працював, не про те думав.

Цікавлюся, чи привітали його в День пам'яті політв'язнів і репресованих, що відзначався 20 травня. "Та щороку міськрада вітає, дарує щось". — "А з області хтось згадав?" — "Обласній владі не до нас, — не вміє збрехати Кузьма Іванович. — Якось я листа до голови облдержадміністрації написав, попросив виділити 60 тисяч гривень на рік на політв'язнів і репресованих: їх близько сотні в області залишилося, бо ж у нас осіли всі, кого не пустили після реабілітації додому, в західніші області. Прийшла відповідь від чинного заступника голови ОДА Валерія Олійника. На двох сторінках мені розписали, на що в області пішов мільйон, скільки ще мільйонів треба на те-п'яте-десяте… Прочитав я, які вони щирі й бідні, і зрозумів, що на нас грошей немає..."

Він до цього звик. На жаль. Книжка його спогадів так і закінчується — вже на звороті обкладинки: "Це був нелегкий шлях, не завжди безпечний, не завжди без жертв, завжди із життєвими матеріальними проблемами і труднощами, завжди у тривозі і завжди без такої розкоші, як людська вдячність". 

Це було закономірним в СРСР: нас тоді вчили ненавидіти таких, як Кузьма Матвіюк, — хто боровся за самостійну Україну. Але нині, у своїй державі… 

Тільки коли ми навчимося бути вдячними тим, хто нам Україну зберіг і відстояв, коли навчимося любити її і служити їй — може, не так, як вони, а хоча б просто любити й служити, — тоді й постане справжня Україна. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво