"Потрійна спіраль" у МОНівській інтерпретації

Поділитися
Кілька років тому харківські соціологи провели обстеження роботи викладачів вузів, котрі мають учені ступені. Отож, 40% респондентів відзначили, що вони взагалі не займалися науковою діяльністю: у них не було для цього ні часу, ні матеріальних можливостей.

Втішно, що DT.UA постійно приділяє увагу проблемам розвитку освіти і науки, даючи можливість висловити різні точки зору. У статті "Наука передусім повинна працювати на результат" (№ 26 від 13 липня 2013 р.) високопоставлений співробітник МОН Олександр Якименко висловив низку цікавих думок про необхідність інтеграції наукової та освітньої діяльності. З багатьма з них повністю згоден. Але частина аргументів і висновків автора, на жаль, не витримує критики.

На початку статті О.Якименко стисло представляє концепцію "потрійної спіралі" (Triple Helix) взаємодії між університетами, державою та підприємницьким сектором у рамках сучасної інноваційної системи. Цю концепцію запропонували в 1990-х роках професор Генрі Іцковіц зі Стенфорда (тоді він ще працював у Нью-Йоркському університеті) та його колега Лойєт Лейдесдорф з Амстердама. Я знайомий із Генрі майже двадцять років. Концепція "потрійної спіралі" у його викладі трохи відрізняється від того, про що пише пан Якименко.

Найважливішими компонентами у згаданій спіралі є не університети, а компанії, котрі створюються на стику бізнесу й освіти за активного сприяння держави. Говорити, що університети "головніші" у створенні таких компаній, як це робить О.Якименко, немає сенсу. У концепції "потрійної спіралі" йдеться саме про взаємне проникнення та нерозривний зв'язок різних компонентів інноваційної системи, кожен із яких відіграє в ній свою специфічну роль. Понад те, ще років десять тому ряд учених висунув ідею, що концепція "потрійної спіралі" може мати різні модифікації. Наприклад, у деяких країнах державний сектор досліджень та розробок відіграє настільки значну роль, що сама держава виступає регулятором наукової й інноваційної діяльності (відповідно до первісного трактування концепції Triple Helix) та активним "гравцем", поряд із підприємницьким сектором і вищими навчальними закладами. Такий гнучкий підхід до оцінки взаємодії у сфері науки, освіти й інновацій не викликав заперечень у переважної більшості фахівців.

Та залишмо розстановку акцентів у викладенні концепції "потрійної спіралі": тут ще можна було б про щось посперечатися. Звернімося до статистичної інформації, яку використовує пан Якименко. Я багато років професійно займаюся проблемами статистики досліджень та розробок і, чесно кажучи, давно не натрапляв на таку відверту спробу маніпулювати даними. На виправдання автора статті можу зазначити, що справді показники, представлені в офіційних статистичних збірниках, потребують докладніших коментарів. Необхідні роз'яснення про зміст тих або інших показників зазвичай містяться лише в інструкціях до статистичних форм, за якими й збирається початкова інформація. Але ці інструкції є на сайті Держстату України.

Отже, звернімося до даних, наведених у статті. Пан Якименко пише, що в системі "МОН працює 6,5 тис. спеціалістів, залучених до наукової та науково-технічної роботи, а в системі НАН учених майже вчетверо більше - 24,5 тис.". Така заява вводить в оману читача, оскільки тут наведено дані лише про тих, для кого дослідження – "основна діяльність". Згідно з офіційними даними, у сфері НДДКР у секторі вищої освіти 2011 р. працювало 57,5 тис. сумісників. У всьому державному секторі, куди, крім інститутів НАН, входять ще сотні наукових організацій з інших відомств, таких сумісників було лише 6,5 тис. Отже, тих, хто проводив значну частину свого часу (як правило, працюючи на півставки, тобто по чотири години на день, або на чверть ставки, тобто по дві години на день), займаючись дослідженнями та розробками у вузах, виявилося значно більше, ніж співробітників НАН. Я особисто не впевнений, що всі вузи, готуючи дані про наукову діяльність, звітували тільки про сумісників, зайнятих власне дослідженнями та розробками. Принаймні повністю ігнорувати дані про вузівських працівників, котрі займаються наукою частково, абсолютно неприпустимо.

На жаль, у нашій статистиці з цілої низки причин не використовується коректно, як це передбачає "Посібник Фраскаті" - основний документ у сфері міжнародної статистики НДДКР, показник еквівалента повної зайнятості, тому навести точні порівняльні дані про реальне співвідношення зайнятих дослідженнями та розробками в НАНУ і вузах трохи складно. Проте очевидно, що картина значно відрізнятиметься від тієї, яку надав шанований автор із МОН. Відповідно, зміниться й величина витрат на одного зайнятого. Понад те, слід зазначити, що приблизно дві третини (!) всіх кандидатів і докторів наук України трудяться саме у сфері вищої освіти. Всі вони, маючи вчені ступені, формально претендують на звання вчених... А насправді? Кілька років тому харківські соціологи провели обстеження роботи викладачів вузів, котрі мають учені ступені. Отож, 40% респондентів відзначили, що вони взагалі не займалися науковою діяльністю: у них не було для цього ні часу, ні матеріальних можливостей. Не думаю, що ситуація в інших регіонах України відрізнялася докорінно й істотно змінилася відтоді.

Ця невтішна картина, до речі, ілюструється й даними О.Якименка. Він пише про 134 організації МОН, у яких проводяться дослідження та розробки. Але ж це тільки приблизно половина всіх вузів III–IV рівнів акредитації! Отже, якщо вірити даним офіційної статистики, багато українських університетів та інститутів узагалі не мають жодної офіційно зареєстрованої наукової тематики. Не стверджуватиму, що дослідження в таких вузах не ведуться зовсім. Але все-таки, на мій погляд, відсутність зареєстрованої наукової тематики (хай навіть пошукової, яка не передбачає обов'язкового фінансування з боку держави) свідчить про те, що далеко не всі вузи вважають для себе науку пріоритетним видом діяльності, на відміну від діяльності освітньої.

Тепер звернімося до даних про публікації. Тут теж можна відзначити "явну неточність". Через особливості нашої статистики дані про публікації збираються по вузах у цілому, тому співвідносити їх потрібно з загальною кількістю власників наукових ступенів, а не з тими 6,5 тис., котрі значаться як зайняті дослідженнями та розробками "як основною діяльністю". Понад те, некоректно при цьому використовувати лише дані про "чисте фінансування" НДДКР. Робота викладачів у нас визначається як "науково-педагогічна діяльність". Тому важливо враховувати у цьому випадку і загальний обсяг фінансування діяльності вузів (бодай частково). Адже навіть якщо у вузі немає зареєстрованих тем, передбачається, що написання статей - невід'ємна частина роботи викладачів, яку оплачує держава. У такому контексті дані, наведені академіком Б.Гриньовим (DT.UA, №21 від 15 червня 2013 р.), можна інтерпретувати й інакше, ніж це зробив О.Якименко: маючи значно менше співробітників зі ступенями, НАН істотно випереджає підопічних МОН за кількістю статей у зарубіжних журналах. Правда, слід визнати, за кількістю вітчизняної друкованої продукції, яка видається на-гора (статей у різних власних збірниках, методичках тощо), МОН далеко випередило НАН. На жаль, ці дані не беруться до уваги при проведенні міжнародних порівнянь наукової продуктивності...

Шкода також, що пан Якименко для повноти картини не порівняв у своїй статті кількість журналів, видаваних у НАН і МОН, які входять до найвідоміших міжнародних баз даних наукових видань. Гадаю, контраст між двома організаціями був би ще разючішим.

Тепер про гранти. Як і у випадку з кількістю статей, вузи у відповідних формах статистичної звітності повідомляють про загальну кількість грантів, тобто про гранти, отримані для всіх своїх співробітників, незалежно від того, займаються вони формально наукою чи ні. Слід також мати на увазі: значна частина цих грантів пов'язана
насамперед із педагогічною діяльністю, а не з дослідженнями та розробками. Тому очевидно, що наведені автором статті відносні дані про перевагу вузів над НАН - некоректні.

Крім того, важливо підкреслити, що частина таких грантів призначена спеціально лише для викладачів вузів, учені НАН не можуть ними скористатися. Як, утім, згідно з розробленим у МОН положенням, співробітники НАН не можуть претендувати й на українські державні стипендії для навчання та стажування за кордоном через суто формальні обмеження, встановлені міністерством.

Тепер із приводу кількості захистів та оцінки кваліфікації співробітників вузів і НАН. Так, справді, відсоток захистів серед тих, хто закінчив аспірантуру, значно вищий у вузах, ніж в інститутах Національної академії наук. Але саме у вузах сформована переважна більшість спецрад, і, що найголовніше, за роки незалежності саме вузівський сектор, на відміну від академічного й галузевого (якщо використовувати "традиційні вітчизняні" визначення секторів науки), демонстрував загалом сталу позитивну динаміку за кількістю зайнятих. Процес ішов паралельно зі зростанням кількості студентів у країні, зокрема й тих, хто навчався не за бюджетні кошти. Саме цей чинник, на мій погляд, і визначив перевагу вузів у сфері захистів аспірантських дисертацій: ішов процес поповнення системи освіти новими кадрами. У НАН і галузевому секторі, навпаки, спостерігалося зменшення зайнятих. Багато молодих людей, на жаль, не бачили для себе перспектив у сфері науки. Є й деякі інші чинники, але обсяг статті не дозволяє їх докладно обговорити.

Наукова система України переживає скрутні часи. Так склалося, що вищі навчальні заклади в нашій країні формувалися впродовж багатьох десятиліть як інститути навчання, а не організації для проведення наукових досліджень. Перекіс у бік освітньої діяльності необхідно відкоригувати: це знамення часу. У США, наприклад, "середній" професор університету витрачає 60% часу на дослідження і 40% - на навчання студентів. Чверть століття тому це співвідношення було зворотне. І тут я повністю згоден з О.Якименком: необхідно й надалі розвивати взаємодію вузів з іншими секторами науки та компаніями. Наведені ним позитивні факти взаємодії вузів із промисловістю та академічними інститутами мають стати прикладами й для інших. Потрібно заохочувати підприємницьку діяльність студентів, професорів, випускників вузів, розвивати нові форми організації взаємодії вузів і НАН, особливо на регіональному рівні. При цьому деякі НДІ справді можуть стати підрозділами університетів, як пропонує пан Якименко, інші - перетворитися на організації подвійного підпорядкування – НАН і МОН (такі приклади є). Імовірно, слід попрацювати над процедурними (юридичними) питаннями таких перетворень і діяти, керуючись інтересами розвитку країни.

Безумовно, і Національна академія наук потребує змін, але слід пам'ятати, що пропоновані зміни мають бути добре продумані та виважені. Нагадаю: НАН створювалася з самого початку за аналогією з німецьким науковим Товариством
ім. Кайзера Вільгельма, яке у формі Товариства ім. Макса Планка з десятками науково-дослідних інститутів, що не належать до сфери вищої освіти ФРН, благополучно діє й досі. У тій-таки Німеччині є ще ціла низка наукових "товариств", котрі користуються підтримкою держави й не належать до університетського сектора. У них діють десятки університетів і працюють десятки тисяч наукових співробітників. У США ситуація трохи інша: університетський сектор традиційно домінує у сфері фундаментальних досліджень. Але й там, згідно з доповідями Національного наукового фонду США, діють сотні наукових організацій неуніверситетського типу, які фінансує держава. Фінансування деяких із них - найбільших національних лабораторій - перевершує фінансування не тільки НАН, а й усієї української науки! В останні десятиліття у США взято курс на тіснішу взаємодію національних лабораторій та провідних університетів. Вивчення і творче використання такого досвіду може бути корисним і в нашій країні.

Сумна доля сотень галузевих інститутів, які колись мали значні досягнення, але були кинуті "у ринкову стихію" без необхідної попередньої підготовки, має стати застереженням для тих, хто хоче реформ заради самих реформ. Понад те, перетворення в науковій сфері у відриві від перетворень в економіці не мають сенсу. Держава повинна створити рамкові умови, при яких займатися науковою та інноваційною діяльністю стане вигідніше, ніж виробляти сировину й напівфабрикати. Роль бізнесу також важко переоцінити: саме компаніям необхідно буде змістити акцент на виробництво високотехнологічних товарів і послуг. Адже за роки незалежності частка машинобудування в загальному обсязі випущеної промислової продукції зменшилася втричі! Понад те, велику частину цього обсягу становлять ремонти і роботи з подовження терміну служби наявної техніки.

Звісно, і університети, і інститути НАН мусять "пройти і свою частину шляху", генеруючи нові знання, але, гадається, ця частина все-таки коротша від тієї, яку мають подолати два інші учасники "потрійної спіралі" - бізнес та держава.

В українських вузах і науково-дослідних інститутах працює багато талановитих, чудових людей. Проблема полягає в тому, щоб, не протиставляючи їх одне одному, постаратися максимально використати їхній потенціал в інтересах усієї країни.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі